Батьки та діти: Безпека і відповідальність. Чи знають у школі такі слова?

Вчителі відповідають за наших дітей. Цей стереотип нам вбивають із першого класу. Але чи замислювалися ми про те, хто саме і за що відповідає?

  Кілька незручних запитань

  Коли країною прокотилася хвиля нещасних випадків на уроках фізкультури, у кількох київських школах фізкультуру відмінили взагалі. Так, ч.2 статті 137 Кримінального кодексу України (неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей) передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Але ми не почули жодного імені покараного вчителя. У деяких школах таких учителів просто позвільняли від гріха подалі – та й по всьому. Якщо ж ідеться про злочинну самовпевненість (самонадіяність) та злочинну недбалість (ч. 1 ст. 25 Кримінального кодексу), то тут узагалі

судитися безнадійно, бо довести щось і покарати винного практично неможливо.

  Уявімо кілька цілком буденних ситуацій. Ситуація перша: дитина впала на перерві і зламала руку – хто несе за це відповідальність? Ситуація друга: клас зібрався на екскурсію. Чи має дозвіл на перевезення дітей автобус, у який вони сідають? І хто відповідає за дітей, доки вони в автобусі? Ситуація третя: ми хочемо зайти до школи, але нас зупиняє бабця-вахтерка на вході, бо саме вона відповідає за безпеку. Перепрошуємо, але яку безпеку може забезпечити ця особа глибоко пенсійного віку? Що вона зможе зробити не тоді, коли до школи зайшли інтелігентні батьки, а якщо, наприклад, увірвався маніяк?

 А тепер – незручні відповіді :)

Насправді всі ці запитання мають відповіді, які дуже не сподобаються шкільній адміністрації. :)

 Звичайно, бабусю-пенсіонерку, котра сидить на вахті в школі, шкода – навряд чи вона знайде іншу роботу. Ми, батьки, фактично скидаємось на зарплату цій бабусі, щоб вона могла звести кінці з кінцями і почувалася потрібною. Але при цьому слід визнати, що вона аж ніяк не може подбати про безпеку школи. Як вирішити це питання так, щоб усі були задоволені? Здавалось би, ніяк. :( Проте насправді відповідь є. Ціна питання – 1600 грн на «тривожну кнопку», після натискання якої приїздять чотири автоматники у бронежилетах і розбираються з будь-якою ситуацією. Щоб натиснути на кнопку і викликати ВОХР, сил і здібностей бабусі-вахтерки цілком вистачить.

 Що ж до автобуса, котрий везе дітей на екскурсію, то зі змінами у чинному законодавстві усе стало тільки складніше. Але якщо уважно вчитатися у Закон України «Про страхування», то можна зрозуміти, що достатньо просто його дотримуватись.

 А от із травмами, які дитина отримує в школі, все набагато веселіше. Почнімо з того, як довести, що дитина травмувалась саме у школі. Це дуже просто зробити: дитині видати приватбанківську картку «Джуніор», а на вході поставити спеціальний сканер.

 Для того ж, щоб відповісти на запитання, хто несе відповідальність за зламану на території школи руку, слід згадати, кому належить школа. (Спойлер: відповідає власник – громада та її представник – райдержадміністрація.) Тому достатньо застрахувати дитину – і з настанням страхового випадку страхова компанія платить, а потім стягує з винного через суд (можна міжнародний). Адже у страховому випадку власник відповідає фінансово.

Узагалі-то страхувати дітей може МОН, бо саме він видає ліцензії на дошкільну, шкільну та позашкільну освіту. Слово «ліцензія» збиває з пантелику теоретично непідкутих. Взагалі-то ліцензія – це певний договір, котрий передбачає обов’язкове страхування. Але на практиці виходить, що вчителі у нас застраховані, а діти ні. Чому?

Гаразд, ми не можемо швидко вплинути на МОН, хоча і в цьому напрямку працювати треба: всі ці питання (а також багато схожих) ми ставили чиновникам різних рівнів, наразі чекаємо відповіді від профільного міністерства, і якщо ця відповідь виявиться незадовільною, дійде черга і до Президента. :) Але є й альтернатива у вигляді добровільного страхування, яке може йти в комплекті з позашкільною освітою. 

Добровільне та обов’язкове страхування – різні речі, тому добиватися глобальних змін усе одно потрібно. Тоді при настанні страхового випадку ми теоретично зможемо судитися з державою, хоча на практиці пожаліємо пенсіонерів, по яких це вдарить. :( Хоча настане час, коли ці норми зміняться.

Ми знайшли рішення питання безпеки дітей у школі. Оскільки для нас це дуже важливо, будемо раді як поділитися з вами своїми напрацюваннями, так збагатитися вашим досвідом у цьому напрямку.